Хто думати міг чи гадати,

Що вже оцією весною

Він піде служити солдатом

І стрінеться із війною?

З ясними, як небо, очима,

з волоссям, як стигле  жито,

Він землю свою, Україну,

Зібрався в бою боронити.

Та якось вечором тихим –

З ясними, як небо, очима,

З волоссям, як стигле  жито,

Прийняв свою долю хлопчина,

Навиліт у груди прошитий.

Спи, братику, сном найміцнішим,

Хай  в небі Тобі воздасться

А завтра про тебе напишуть:

«Загинув в бою за Щастя…»

                                      Автор невідомий

Їх було два брати, схожі один на одного: очі – світлі, мов небо, а волосся, мов стигле колосся пшениці. Кольори рідної землі. Росли в добропорядній сім’ї, виховувались, як і всі діти, на прикладах героїзму і патріотизму синів України. Лише не всі, як один із них, Максим, добре засвоїли цей урок. Одні – швидше виїхали за кордон, щоб не одержувати сповіщення військкомату, інші – просто ігнорували таке повідомлення. А він – ні, пішов, бо хто ж як не він?

Між зеленими пагорбами Хотинщини заховалось  маленьке непримітне на перший погляд село Санківці. В ньому і народився 2 березня 1988 року «з ясними, як небо, очима, з волоссям, як стигле  жито, звичайний такий хлопчина, якому б ще жити і жити» Максим Вікторович Доник. Він запам’ятався через своє волосся і усмішку, яка зачаровувала всіх.

Щасливим човном дитинства була велика (шість чоловік - дідусь, бабуся, тато, мама й двоє братів) родина.

Мама Лариса… Велике, ніжне серце, спокійна і врівноважена. Майже ніколи не кричала, а завжди з великою любов’ю і твердістю виховувала синів. Вони її в усьому підтримували і допомагали. А вона то із сапкою в город, то з дійничкою біля корови, то біля старенької бабусі. Стомилася вона, а тепер і поготів, бо загинула її кровиночка, її Максюня, як вона його називала. Не менш важливу роль у вихованні відіграла бабуся Антоніна. Вона, прийшовши на відкриття Меморіальної дошки на честь випускника Санковецької загальноосвітньої  школи І-ІІ ступенів Максима Доника, зачитала вірш, якого розказував Максим 1 вересня 1994 року, прийшовши в 1 клас, і якого вона пам’ятає до цих пір.

Роки його дитинства були заповнені грою, навчанням і працею. Навчання – з 1994 року по 2003 рік – в школі. Згадуючи його життя в початкових класах, перша вчителька Порожнюк Людмила Степанівна говорить: «Це був не просто учень. Він був другом всім: однокласникам, вчителю, учням школи. Він був дуже відповідальним до будь-якого доручення. А ще вмів організувати навкруг себе групу за своїми інтересами. Аж не віриться, що він уже не з нами. Але це тільки фізично, а духовно – він поруч».

Губчак Людмила Петрівна, класний керівник: «Максима я запам’ятала як впевненого, знаючого і мрійливого хлопця. В класі він був правдолюбом. Завжди захищав дівчат. Пригадую, що навіть повернувшись з лав армії, стрункий, підтягнений, у формі десантника (саме в день випускного вечора) він заступився за гідність однієї із дівчат. Приймав активну участь у позакласних заходах: грав різні ролі у сценках та мініатюрах. Його ідеалом була мама. Та й схожі вони одне на одного, як дві краплі води.».

А праця в селі для його однолітків одна: пасти корів. Як говорить батько Доник Віктор Дмитрович: «Я йду цими вуличками, луками і бачу свого Максима, який влітку щоранку гнав свою Ружану на пасовисько. Дітлахам там було вільно, бо без нагляду батьків вони були старшими над іншими, несли відповідальність за корів, менших братів і сестер.»

Дитячі мрії про майбутнє. Романтика підліткових мрій. Водій, льотчик, космонавт, першовідкривач незвіданого, поет, військовий... І все це начебто б  реальність, але життя вносило свої корективи. Випускник нашої школи знайшов  шлях у центр «цивілізації» – в місто Чернівці, в медичний коледж. Після його закінчення йому пророчили медінститут, але. для Максима він здавався чимось недосяжним, таємним. Далі – служба в м. Яворові Львівської області, був десантником, чим дуже пишався. Після завершення служби працював в Чернівецькому Центрі травматології та ортопедії Angelholm. Він зарекомендував себе хорошим спеціалістом. Не раз приходилось бути там односельцям і всі з гордістю констатували про одне: Максима там поважають.

…Призвався Максим у свої 26 років солдатом третього батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади, міста Чернівці.

…В той день в одному із екіпажів броньовика був відсутній фельдшер.
І Максим, не задумуючись, попросився на бойове завдання. Та нікому фельдшер не знадобився, бо й самого себе не врятував. Злі підступні ворожі кулі розгромили їхній екіпаж. Про що він думав в ту хвилину? Може, про свою
копію – синочка Артема, чи про свою дружину Любу, яка так чекає його, чи про свою землю, яку ще не встиг до кінця захистити? А може про безкрайнє, небо, яке ось-ось забере його до себе?

…В день 22 червня сонце змагалося з дощем. Сонце хотіло востаннє зігріти Максима та його друзів, які лежали поруч з ним, своїм лагідним промінням, а небо плакало дощем. І не зрозуміло, чиїх сліз було більше – сотень людей, які зібралися тут, на площі трьохсотого полку, чи  сліз дощу. Всі стояли, схлипуючи та шепочучи: «Чому?». Та було добре чути: «Герої не вмирають!», слова, які луною розлітались Чернівцями.

Максим Вікторович Доник нагороджений орденом «За мужність» III ступеня
(2014, посмертно) .

Прости нам, Максиме, за те, що ми – живі, за те, що бронежилети купили для наших односельців-воїнів вже після того, як втратили тебе, що сміємося, радіємо життю. Прости, якщо можеш. А ми будемо молитися за упокій твоєї душі, за здоров’я твоєї Любочки і синочка Артема, твоїх батьків, яким додалося сивини, брата Євгенія, який надіється ще на твою підтримку, бабусь, які не випускають з рук твоє фото. Прости…

Любимо, віримо, пам’ятаємо!

Андрійчук Р.В., директор Санковецького НВК

Андрійчук С.О., вчитель інформатики